Блог О пользователеportwine

Регистрация

Портвейномикон

Календарь

  Ноябрь 2011  

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30

На странице

А вы гопак сплясать могли бы на флейте водосточной, труп?

  • 8 ноября 2011 | 19:11 Love Lviv 

    Самотнє місто, що не створене для самотніх.
    Точніш, не самотнє, а самодостатнє.
    Не можна відчувати його самому.
    Так хочеться розділити всю цю неперевершеність з кимось.
    Як можна самому
    ніжно пестити цю бруківку підошвами?
    Як можна самому
    дивитися на драйвових білок в парках?
    Як можна самому
    егоїстично стояти нагорі ратуші
    і знати,
    що близька людина не бачить всі ці дахи і вулички?
    Адже так хочеться
    розділити ці піднесені почуття
    через поцілунок.
    Неможливо повірити,
    стоячи на оглядовому майданчику Високого Замку,
    повірити у те,
    що тебе ніхто не чекає,
    щоб випити з твоїх очей ці потужні враження,
    що ти нікого не чекаєш,
    щоб відчути у тому серці захоплення,
    тотожнє твоєму,
    що поруч нема нікого,
    з ким можна долонь в долонь спускатися униз,
    через раз спотикаючись,
    бо під ноги дивитись неможливо.
    Нема нікого, хто б приїхав до тебе сюди.
    Та й тобі нема до кого їхати звідси.
    Але ти поїдеш.
    Поїдеш, так і не показавши коханій людині
    такий навколишній світ,
    на котрий хочеться замінити свій внутрішній,
    і великої різниці не буде.
    Я відчуваю когось поруч,
    заходячи у всі відчинені арки і подвір'я.
    Я відчуваю когось поруч,
    сидячи на широких підвіконнях у під'їздах з дерев'яними сходами.
    Я відчуваю когось поруч,
    слухаючи музикантів у центрі.
    І не тільки музикантів,
    я слухаю музику самого міста.
    Гітари, бандури, духові,
    шурхіт шин, шепіт крил, гомін компаній,
    звуки відкорковуючихся пляшок, відкриваючихся дверей кав'ярень,
    ехо дзвонів, стукіт трамвайних колес, та…
    Звуки перетворюються у відчуття,
    я навіть всотую все це не вухами,
    я відчуваю тілом вібрацію.
    Виявилося,
    вібрація — це новий спосіб відтворювати емоції.
    І кожен вібрує в резонанс цьому місту по своєму,
    воно дарує кожному сюіту, створену спеціально для нього.
    Я намагаюсь попросити того, хто поруч
    дати мені відчути ту сюіту, що відчуває він,
    але поруч нікого нема.
    Це місто знає, що я самотній
    і дарує мені відчуття,
    ніби поруч хтось важливий для мене всеж є,
    пропонує на цю роль себе,
    і я погоджуюсь.
    Ми разом бачимо місто у безлічі різних аспектів:
    як туристи, як мешканці, як студенти-заочніки,
    як птахи, як камені, як духи…
    І разом з тим бачимо його таким,
    яким не зможе його побачити жодне з вишеперелічених.
    Тільки воно
    вміє знаходити антоніми до самого себе.
    Тільки воно
    може може змішати романтику старовинну та індустріальну.
    Тільки воно
    вміщає у собі купу повноцінних світів:
    світ покинутих кам'яниць і заводів,
    світ глузливих трамваїв,
    світ містично-таємничних парків, тощо.
    А ще, воно дарує таким, як я безсмертя.
    Я точно знаю одне, —
    коли я помру,
    і станеться диво,
    і поховають мене на Личаківському,
    я не зникну у небуття.
    Моя свідомість воскресне,
    і зіллється з усім тим, що є цим містом.
    І тоді вже моя черга буде разом із ним
    дарувати самотнім весь цей космос почуттів
    і розділяти з ними усю цю пишність,
    бо решта подарує це один одному і без моєї допомоги.
  • Тоска — это не страшно. Боль — это не страшно. Депрессия — это не страшно. Смерть… Бояться смерти уже не актуально. Когда знаешь, что можешь. Страшно — это когда теряешь себя. По кусочку, по капельке, по мысли, по чувству, по принципу. Когда начинаешь с опаской смотреть на песочные часы, на линию завершения загрузки, на тающие сосульки. Например? О, да за этим дело не станет. Когда ты, свой собственный, вытекаешь через поры ноющего сердца, клетки возбуждённого разума, фибры трепещущей души, это можно сравнить с чем угодно. Вы видели, как вытекает кровь из вены самоубийцы? Нет? Да впрочем и сравнение попсовое. Оригинальнее? Вы видели, как засасывает в сточную трубу воду из ванной, пусть и грязную, но свою? Не обращали внимания? Неприятно? Поцивильнее? Вы видели осень? Лысеющие деревья, постепенно, по листику? Опять попсово? Ну и чёрт с ним. Да… маргиналы боятся изменений даже больше, чем конформисты. Просто последние боятся изменений снаружи, а первые — внутри. Тогда приходит даже не страх, а липкая вязкая паника. Ехать к единственной, что может понять? К единственной ли? Сможет ли? Зачем ехать? Может быть, всё необходимое рядом?.. Страшно… Знаешь, что не стоит произносить любимые фразы и слова? Не бойся, ты можешь их записать или говорить другим. С песнями сложнее, но схема та же. Знаешь, что не стоит пить? Так есть масса других мест, людей и поводов. Понимаешь, что тебе мешают некоторые принципы, направленные на обретение свободы? Перешагни через них, - раз они мешают, то они напротив, лишь ограничивают тебя. Абсолютной свободы всё равно не достичь. Разбив одни рамки, лишь обретёшь другие. Как писал один мудрый человек, все мы живём в клетках, единственное, что ты можешь, это лишь выбрать себе клетку попросторнее, так что не заморачивайся. Страшно другое. Когда теряешь принципы, составляющего тебя самое, частички костяка твоего сознания. Ещё страшнее, когда не теряешь, а готов их нарушить, лицемерить перед самим собой. Страшно, когда понимаешь, что если даже их не нарушать, всё равно станешь себя ненавидеть и презирать. Что ничего не предпринял. А то, ради чего… Зыбко, неуверенно, ненадёжно… Но тебе так плохо без этого… Ненавижу проклятые многоточия, но точки ставить боюсь. Многоточия и запятые дают надежду. Не тождественна ли она самодурству? Страшно перепутать. Ещё страшно, когда понимаешь, как мало на всё это осталось времени. Всё равно ведь это зыбкое ненадёжное пропадёт, даже если на какое-то время вернётся. Но если его не вернуть, то потом уже будет совсем поздно и останется самое страшное слово - никогда. Успеть, успеть! Чтоб хотя бы ненадолго, но опять ощутить этот бездыханно лёгкий драйв. Выход есть всегда. Но если потерять себя ненадолго, лишь на этот период, получится ли вновь вернуться к истокам? А вдруг нет? Страшно… Если потерять себя сразу, в одно мгновение и всё забыть, это не страшно. Но если потерять и при этом помнить себя прежнего… Паника… Безысходность… Суицид… Но ведь смерть не страшна… Вот и очередной парадокс. Или доля лицемерия. Стану ли я собой, когда забуду, кто я? Нужен ли буду ей таким, каким она меня видит, но при этом уже не самим собой? Три часа тридцать одна минута. В сумме семь. Семь раз отмерь, один раз забей. Смешались в кучу кони, люди… А без труда… Ну всё, достаточно. Ересь. Скучно. Тоскливо. Но тоска — это не страшно…